З часу закінчення Другої Світової війни минуло 70 років. За цей час багато чого змінилося, але трагічні події тих років залишилися не тільки в історії та пам’яті людській, але й знайшли своє відображення у книгах: збірниках поезії, прозі. Серед миколаївських письменників-фронтовиків хочеться відзначити Марка Лисянського, Леоніда Вишеславського, Олександр Сизоненка, Михайла Божаткіна, Дмитра Заковоротного, Бориса Арова, Михайла Кравченка.
Найвідомішим літературним жанром в роки війни стала поезія. Вірші писали в перервах між боями – на фронті і в тилу. Багато рядків лягало на музику і так народжувалися всіма улюблені пісні, які допомагали жити і вірити у перемогу. У воєнний і повоєнний час були популярні пісні, написані нашим земляком Марком Лисянським – «Коли співають солдати», «Пісня невідомого солдата», «Бережи солдат» та ін. Музику до них написали такі композитори, як Борис Мокроусов, Ісаак Дунаєвський, Олександр Долуханян, а виконували в різний час артисти естради Муслім Магомаєв, Лев Лещенко, Йосип Кобзон та ін.
З початком війни Марк Самойлович записався добровільцем в стрілецьку дивізію, був призначений командиром саперного взводу. Був контужений, пізніше зламав ногу і так як через сильну кульгавість вже не міг бути сапером, то працював в дивізійної газеті «У бій за Батьківщину». Згодом став її головним редактором, працював спеціальним кореспондентом ряду фронтових видань – «Захисник Вітчизни», «Прапор перемоги» та інших. Твори Марка Лисянського, написані у воєнні роки, увійшли до збірок «Берег», «Моя земля», «Фронтова весна», «Від імені Чорного моря». Разом з дружиною він пройшов Східну Пруссію і Померанію, закінчивши війну під Данцигом, був у Берліні та перебував у Польщі після війни.
Життя людей в тилу і на фронті, подвигам і смерті 20-річних захисників присвячена його мемуарна повість «Мімоза-сан». Вона трошки біографічна, про особисте життя Марка та Антоніни, які пройшли скрізь усі випробування їх великої любові. Ця книга входить у прозовий документальний триптих «Не тільки про себе». Над повістю автор працював тринадцять років, в тому числі присвятив багато часу вивченню документів в Архіві Радянської Армії в м. Подольську.
Творчість лауреата Державної премії України ім. Т. Г. Шевченко – відомого поета, публіциста і педагога, на честь якого названа мала планета-астероїд 2953 «Вишеславія» – Леоніда Вишеславського добре знайоме миколаївцям. Під час війни письменник випробував всі її тяготи, працюючи військовим кореспондентом в армійських газетах у складі групи письменників під керівництвом Миколи Бажана. Двічі був тяжко поранений, але повернувся до військових кореспондентів і в складі Першої гвардійської армії пройшов дорогами України, Польщі, Чехословаччини, працював у редакції газети Південного фронту «Захисник Батьківщини», написав безліч кореспонденції, заміток, статей і віршів. Одними з перших вдалих його віршів були «Дніпро» (де виник чудовий образ-символ Дніпра як «зігнутої шаблі») і «Чайка». Він створив поетичний символ Бумерангу: у морської чайці крила різної довжини, що допомагає їй у польоті здійснювати різкий поворот. За думки Вишеславського, воїни, зазнавши відступ, повернуться за принципом бумеранга – за прикладом морської чайки – назад і знайдуть перемогу. У післявоєнні роки виходять збірки військових віршів «Подвиг мрійників», «Молодість світу» та «Пісня з Дніпра», «Шляхами правди».
Олександр Сизоненко – лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка, почесний громадянин міста Миколаєва – пройшов військовими дорогами від рідної Баштанки до Берліна. Серед книг на військову тему заслуговують на увагу збірки оповідань і повістей «Рідні краї», «Зорі падають в серпні». У творах особливу увагу автор приділяє молодому поколінню, показуючи всю складність і трагічність військової юності людей, вивезених фашистами з України. Знайомить читачів з реальними подіями війни також роман «Не поле перейти …». Твір має автобіографічний характер. У ньому простежується драматична доля солдатів, зарахованих до радянської армії після звільнення окупованих територій. Саме такий шлях довелося пройти Сизоненко. З гіркотою автор описує, як важко було подолати недовіру і підозри по відношенню до нього, викликані тим, що він довгий час перебував на окупованій території. У книгу ввійшов також роман «Білі хмари», який розповідає про нелегку долю батьків і дітей як у повсякденному мирному житті, так і у важкий військовий час.
Вершиною творчості письменника стала епічна трилогія «Степ», відзначена державною премією України ім. Т.Г. Шевченко – романи «Степ», «Була осінь», «Мета». У ній автор масштабно, з достовірністю відобразив потік подій на фронті та в тилу.
Коли почалася Друга Світова війна один за іншим йшли на фронт миколаївські журналісти – Федір Базиленко, Мирон Бондар, Яків Маркус, Давид Смілянський, Віктор Гавілевскій, які загинулі в боях за Батьківщину. Борис Аров – один з журналістів, який працював у редакції «Південна правда» до виходу останнього довоєнного номеру газети. Коли німці в середині серпня 1941 підходили до Миколаєва, Борис Лазаревич і співробітники редакції «Південна правда» знищили всю редакційну радіоапаратуру і друкарські машинки, написали на стіні величезними літерами «Ми ще повернемося!». Борис Аров пройшов Південно-західний, Сталінградський, 4-й і 3-й Українські, Південний, Карельський і Перший Далекосхідний фронт.
Перша повоєннє відрядження завідувача відділом газети «Південна правда», Бориса Лазаровича була в с. Кримка, де вже збиралися і вивчалися дані про діяльність підпільної молодіжної партизанської організації «Партизанська іскра». За його матеріалами поставили виставу у Миколаївському театрі російської драми і в Театрі юного глядача. Це було подією в культурному житті нашого міста та області! Глядачі на автобусах і машинах приїжджали з усіх районів, покладали квіти біля Вічного вогню біля меморіалу ольшанцям, а потім з транспарантами, на яких було написано «Йдемо на« Партизанська іскра », прямували через всю вулицю Радянську до Палацу суднобудівників, де ставилося п’єса. Цей спектакль був удостоєний Республіканської премії ім. М. Островського.
З 1941 р брав участь у бойових діях як військовий моряк Михайло Божаткін – журналіст, письменник, почесний громадянин міста Миколаєва. Військово-морська служба залишила глибокий слід у долі письменника, своє бачення трагічних і героїчних подій війни він відобразив у більш ніж 30 літературних творах: «Перелом», «Вибух в бухті Тихій», «Крила міцніють у польоті», «Прорив», «Останній рейс «Доротеї»» і романів «Краб» йде в море »»,« Фортеця у моря », «Далекі берега», «Десант героїв», «Десант приймає бій ».
У 1941 році, прагнучи захистити Батьківщину, пішов на фронт і пробув на передовий до кінця війни – 1945 року відомий у місті письменник-краєзнавець Дмитро Заковоротний. Він брав участь в обороні Сталінграда, боях на Курській дузі, у визволенні України, взятті Будапешту та Вени. У пам’яті всіх, хто його знав, він назавжди залишиться людиною високих ідеалів і великої працьовитості. Відомі його книги: «У війни не жіноче лице», «Це було недавно, це було давно …».
Особливо багато вийшло в друк художніх творів про війну після війни – у 60-70-х роки. Це такі твори, як «Партизанська іскра» Івана Герасименко, учасника підпільного руху; однойменна книга Сергія Полякова; «Вірність», «Справи безсмертні» Василя Нем’ятого; «Партизанські дні і ночі» Михайла Доброніченка про загін Седнева; «Нас було 68» Ніколя Медведєва про десантників, які воювали під командуванням Костянтина Ольшанського; Василя Ардаматського ««Грант» віклікає Москву» про окупований Миколаїв.
Нещодавно пішов з життя письменник-краєзнавець Григорій Ковальов, який написав книгу «А життя тривало – про окупацію Миколаєва». Книга містить щоденникові записи воєнних років та спогади автора.
І в наші дні письменники у своїй творчості часто повертаються до теми війни. Так, тема війни звучить у творчості Анастасії Плясковой (книга «Ешелон летів в трагедію» про долі юних «ост-арбайтерів», викрадених з Миколаєва), у віршах Таїс Лещинської, В’ячеслава Качурина, Майї Жеріхіноі та багатьох інших поетів і письменників Миколаївщини.
У вірші поета, лауреата Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка Дмитра Креміня «Крилаті пам’ять вогню» є рядки, які болем відгукуються в кожному з нас сьогодні:
У війни-не жіноче обличчя.
У війни-
Не жіноче лице…
Ну, а що, як Вітчизна покличе?
Хто з хоробрих зважає на це?..
Пам’ять жива, в історії та літературі міста навіки залишилися імена тих, хто не прийшов з війни. Раніше, коли наші бабусі і дідусі вітали нас зі святами, то обов’язково на листівках писали і «миру вам». Миру всім нам. Сьогодні це – найголовніше.
М. Тасинкевич.
________ Робота в Україні
Платформа у Facebook
Український Форум благодійників