Енергетика змін
Джерело: http://biggggidea.com/practices/962/
Олександр Телюк журналіст Великої Ідеї, Львів
Ресурси сонця, води і вітру здатні забезпечити людство енергією, і ми можемо повністю перейти на відновлювальну енергію до 2030 року.
Чи є майбутнє в атомної енергетики? Чи здатні зелені технології задовольнити енергетичні потреби світу? Наскільки незламним може бути супротив нафтогазових баронів впровадженню екологічних видів енергії?
Назад в атомне майбутнє?
«Зниження вартості відновлювальної енергії та ріст цін на викопні види палива доводить, що економіка змінилася, епоха вугілля закінчується», – заявив у березні керівник кліматичної енергетичної програми «Грінпіс» в Африці Руфь Мхланга.
Наразі у світі 80% всієї енергії видобувається з переробки корисних копалин – нафти, вугілля, газу. На думку спеціалістів, енергетичними альтернативами після закінчення епохи вугілля можуть стати атомна або зелена енергія.
На початку року в Америці вийшов документальний фільм Обіцянка Пандори, котрий поставив під сумнів бадьорі балачки про неймовірні перспективи розвитку зеленої енергетики.
Фільм наводив аргументи на користь атомної енергії: нібито вона ефективна і безпечна, в Америці через атомну енергетику не загинула жодна людина, Чорнобиль був давно, Китай та Індія роблять ставку на енергію атома, а за розмовами про зелені технології стоять нафтогазові магнати, для яких енергія вітру чи сонця, насправді, не конкурент.
Такий погляд на речі виглядає дещо проамериканським. І не лише через те, наскільки легко забувається урок Чорнобиля, а й через контекст розвиненої атомної інфраструктури в Америці. Мирний атом на сьогодні забезпечує п’яту частину енергії США.
Що стосується Китаю, там справді планують будівництво ще принаймні 54 нових атомних реакторів, щоб збільшити енергетичну частку атомних технологій з нещасних 1,8% до 6%. Але в той же час у Китаї роблять шалені інвестиції у відновлювальні джерела енергії. Країна є світовим лідером альтернативної енергетики, вже сьогодні від вітру там мають більше енергетичних надходжень, ніж від атомних джерел.
Подивимося, що відбувається у решті світу. Нарощує атомні потужності Росія, яка хоче зменшити споживання газу. Однак вже сьогодні вона видобуває більше енергії з гідроелектростанцій, аніж з атомних реакторів (18% проти 16%). Та й опитування показують, що більшість жителів Росії виступають проти будівництва нових АЕС.
Найбільш залежні від атомної енергетики країни – Франція, Бельгія, Україна, Словаччина – збільшувати атомні оберти не планують. Японія, яка залежить від атомної енергії не менше ніж США, після аварії на АЕС «Фукусіма-1» вирішила до 2030 року цілком відмовитися від використання атомної енергетики. Німеччина та Італія повністю заморозили свої атомні програми. У Данії та Австрії атомне питання не піднімалося вже 30 років.
Говорячи про перспективи атомної енергетики в контексті глобальної альтернативи, варто пам’ятати, що наразі у світі лише 2,7% енергії видобувається з атомних джерел. Атомну енергетику вперто розвиває ряд країн: Індія, Бангладеш, В’єтнам, Іран, Південна Корея, США, Канада, Туреччина. Однак часто це зумовлено загальним обсягом використання енергії.
Атомна енергія багато де має недобру репутацію. Вартість впровадження нових атомних станцій наразі вища, ніж сонячних чи вітрових. Відповідно, здається, що світ далекий від того, щоб мати в майбутньому АЕС як основне джерело енергії.
Зелені змагання та точка неповернення
У світі виробництво енергії вітру за останні 10 років збільшилося в 10 разів. Щороку приріст виробництва сонячної енергії становить 60%. «Минулого року на вітряну енергію припало більше половини загального приросту вироблення енергії у країні. Давайте збільшимо її виробництво», – заявив у своєму недавньому посланні до Конгресу Барак Обама.
Європейський Союз поставив за мету до 2020 року досягнути 20% відновлювальних джерел енергії у загальному кінцевому споживанні. Багато країн Європи вже перевиконали цю норму та поставили ще більш амбітні цілі на 2020 рік: Норвегія – 67,5%, Швеція – 49%, Латвія – 40%, Фінляндія – 38%, Австрія – 34%.
Данія вже сьогодні отримує 25% своєї енергії з вітру, а в найближчі вісім років планує збільшити цю цифру до 50%. Уряд Данії вже оголосив про план закриття всіх вугільних електростанцій країни впродовж 20 років. План німців – 35% відновлювальної енергії у 2020 році та 80% – до 2050 року.
В ОАЕ в рамках проекту міста майбутнього Масдар вже цього року відкрили найбільшу у світі сонячну електростанцію «Шамс-1» потужністю 100 мегават. Електростанція, що використовує 250 тисяч дзеркал, здатна забезпечувати освітленням 20 тисяч будинків. ЇЇ впровадження дозволить ОАЕ зменшити викид діоксиду вуглецю на 175 тисяч тонн, що еквівалентно 1,5 млн. нових дерев.
Однак «Шамс-1» не довго лишатиметься рекордсменом – в Марокко, Індії, США будуються електростанції з іще більшою потужністю. Сонячні станції сьогодні здатні окупити себе за 5-7 років.
У наш час головна задача альтернативної енергетики полягає у зниженні вартості одного кіловата чистої енергії. «В даному питанні експерти оперують таким поняттям, як «мережевий паритет» – ситуація, коли вартість електроенергії, виробленої з відновлювальної енергії, дорівнює або навіть нижча від вартості струму, виробленого з традиційних джерел, – каже Роман Ніцович, головний редактор проекту «Українська енергетика UA-Energy.org». – Така ситуація означає, що «зелена» енергетика може розвиватися без політичної підтримки – виключно за рахунок ринкових механізмів. Більшість оцінок сходиться на тому, що мережевого паритету буде досягнуто між 2015 та 2020 роками (для сонячної енергетики) та 2020 і 2025 роками (для вітроенергетики)».
У 2012 році вперше в історії у певних регіонах планети вартість кіловата сонячної і традиційної енергії зрівнялась. За оцінкою Deutsche Bank у 2013 році, така ситуація час від часу виникає в Індії, США, Китаї, Великобританії, Німеччині, Іспанії та Італії.
Відоме дослідження професорів Марка Джейкобсона зі Стенфордського університету та Марка Делуччі з Каліфорнійського університету показує, що ресурси сонця, води і вітру здатні з запасом забезпечити людство енергією, і навіть підтверджує технічну можливість повністю перейти на відновлювальну енергію до 2030 року.
На їхню думку, обсяги споживання енергії на той час мають зменшитися. Аргументи вчених полягають у тому, що п’ята частина світової електроенергії витрачається на освітлення, а цю цифру можна значно зменшити, відмившись від використання ламп накалювання.
«З удосконаленням технологій розрив буде скорочуватися швидше, і не виключено, що сценарій «100% енергії з відновлювальних джерел» буде реалізований до 2050 чи 2060 року, – розмірковує Роман Ніцович. – За оцінкою Єврокомісії («Дорожя карта з енергетики до 2050 року»), найбільш оптимістичний сценарій передбачає досягнення 75% відновлювальних джерел енергії у загальному кінцевому споживанні енергії до 2050 року, причому в генерації електроенергії – до 97%. В усіх інших сценаріях цей показник також суттєво зростає до щонайменше 55%. Навіть з огляду на певну неточність таких прогнозів, все одно можемо дійти висновку, що саме політика урядів визначає те, наскільки „зеленим” буде енергоспоживання».
Нас врятує рапс
Джил Форер, керівник міжнародної практики «Ернст енд Янг» з надання послуг компаніям сектору чистих технологій, зазначає: «Уряди починають переглядати свій підхід до інвестицій у чисту енергетику з урахуванням нових потреб і зрілості ринку». У світовому рейтингу «Ернст енд Янг» за 2013 рік, що визначає «привабливість країн з точки зору інвестицій у відновлювальну енергетику», лідирують Китай, Німеччина, США, Індія, Франція – тобто приблизно ті ж гравці, що і в розвитку атомних потужностей.
Україна в цьому рейтингу знаходиться на 31-му місці – вище Австрії, Саудівської Аравії, ОАЕ та Чилі, де в пустелі Атакама планують будувати найбільшу в Південній Америці сонячну електростанцію.
При цьому частка енергії, видобутої з нетрадиційних джерел, становить в Україні менше ніж 1%. Більше половини цієї енергії видобувається потужностями малих ГЕС, чверть – вітровими електростанціями. З іншої сторони, як повідомляє Держенергоефективності України, з 2009 по 2013 рік потужність об’єктів відновлюваної енергетики, що працюють за «зеленим тарифом», зросла у 5 разів. У 2012 році енергії з відновлювальних джерел вироблено на 21% більше, ніж за 3 попередні роки, та у 2,4 рази більше, ніж у 2011 році.
Проте якщо Європа офіційно поставила собі за мету 20% енергії з відновлювальних джерел до 2020 року та вже перевиконує цей план, Україна, відповідно до Енергетичної стратегії, має намір досягнути 3,6% у 2020 році та 12,6% – у 2030. Водночас, у рамках європейського Енергетичного Співтовариства, Україна має зобов’язання досягти 11% відновлювальних джерел енергії в загальному кінцевому споживанні енергії до 2020 року.
Розвиток альтернативної енергетики в Україні стимулюється «зеленим тарифом», завдяки якому держава гарантовано викуповує відновлювальну енергію у виробників по значно завищеній ціні. Якщо 1 кВт-год електроенергії, виробленої на АЕС, купується за 21 копійку, то на сонячній електростанції – за 5 гривень 5 копійок. Більше того, «зелений тариф» в Україні вважається одним з найвищих у світі. Враховуючи дані Енергостратегії, це створює парадокс: держава заохочує розвиток альтернативної енергетики економічно, проте стримує його адміністративно.
Втім, згідно з нормою «Про внесення змін до Закону України “Про електроенергетику”» від листопада 2012 року, серед компаній, будівництво яких розпочалося після 1 січня 2012 року, на «зелений тариф» можуть претендувати лише ті, що використовують понад 30% обладнання українського виробництва. Цього обладнання в такому обсязі в Україні не виробляють. Відповідно, ринок альтернативної енергетики виявляється закритим для нових гравців. Хоча варто зазначити, що норма «місцевої складової» є розповсюдженою світовою практикою та покликана паралельно розвивати машинобудівельні галузі.
Серед напрямів відновлювальної енергетики, в які найвигідніше вкладати інвестиції в Україні, – вітро- та біоенергетика. Потенціал цих видів, за даними Інституту відновлювальної енергетики НАН України, охоплює дві третини всього потенціалу альтернативної енергетики в Україні.
На думку кандидатів технічних наук Георгія Гелетуха та Тетяни Желєзної, 18% своєї енергії України здатна забезпечувати за рахунок біоенергетики. У чинній Енергетичній стратегії України цей напрям було фактично проігноровано, і зараз частка використання біоенергії в Україні у 10 разів менша, ніж у ЄС, а до 2030 року це відношення збільшиться до 27 разів. Згідно з висновками дослідження, проведеного Інститутом технічної теплофізики НАН України, сьогодні частка використання природного газу в Україні невиправдано висока, а частка використання відновлювальних джерел енергії – невиправдано мала.
План «С»
Втім, крім атомного або «зеленого», існують і інші сценарії енергетичних перспектив людства.
Окремі науковці покладають особливу надію на термоядерний синтез. Це спосіб видобування енергії, коли енергія виділяється не при розпаді ядер, а при їх злитті. Термоядерні електростанції лише з кількох кілограмів палива змогли б забезпечувати енергією невеликі міста або корпорацію Google. Паливом для них служать ізотопи водню, які можна отримати зі звичайної морської води. Такі електростанції не виробляли б парникових газів, а їхні аварії не мали б жодних наслідків вже на відстані кілометру. Однак наразі проект таких станцій існує лише в лабораторних умовах. Це дуже дорога технологія, і поки що будується лише перший експериментальний термоядерний реактор у Франції. Промислове використання термоядерного способу добування енергії, за прогнозами вчених, планується лише після 2050 року.
Іншим футуристичним енергетичним джерелом є висотний вітер. Приблизно дві третини вітрової енергії Землі зосереджено у верхніх шарах тропосфери на висоті 8-12 км – це набагато вище, ніж дістають сучасні вітряки. Однак є проект генераторів, що видобувають енергію висотного вітру, піднімаючись на висоту завдяки гелію і опускаючись за допомогою спеціально прикріпленої мотузки. Треба сказати, що поки що дослідження цього способу велися переважно в напрямку пошуку особливо енергетичних вітряних зон. Сам пристрій коштує досить дорого, а ефективність генераторів лише удвічі перевищує наземні вітряки. Прототипи таких електростанцій не пройшли серйозних випробовувань при блискавках і опадах, крім того, вони можуть заважати авіаційним маршрутам.
Ще одним напівфантастичним енергетичним варіантом є космічні дзеркала. На орбіті Землі, де немає тіні та атмосфери, сонячні промені здатні давати у 8 раз більше енергії. Ще з кінця 60-х існує ідея збирати енергію прямо на орбіті за допомогою величезних супутників та транслювати її на землю завдяки невидимому НВЧ-випромінюванню на антену, що простягається на кілька квадратних кілометрів. Втрати від транспортування енергії таким способом склали б лише 10%. Крім того, це був би цілком екологічний вид енергії. Однак такий проект коштує надзвичайно дорого, і навіть у НАСА досі не знають, як підняти енергетичну ефективність такої станції, зважаючи на вартість виведення одиниці ваги на орбіту. Наразі запуск на орбіту подібної станції планується не раніше 2020 року.
Багато для кого розмови про альтернативну енергетику досі здаються екзотичними і передчасними. Професор Фрайбурзького інституту сонячної енергії Ейке Вебер має аргументи проти подібного скепсису. За його словами, у 1850 році третину ВВП США становив китовий жир. Він тоді був єдиним рідким паливом і використовувався для освітлення приміщень. Через кілька десятків років після початку використання нафти ця галузь економіки цілком зникла з обличчя землі. Можливо, через якісь 30 років спалювання нафти нам буде здаватися таким же безглуздим, як опалення китовим жиром.
Концепция устойчивого развития
Джеоело: http://www.cloudwatcher.ru/analytics/2/view/72/
Екатерина Синицына, Аналитик Лаборатории социальных инноваций Cloudwatcher
К середине XX столетия возросшая мощь экономики превратилась из созидательной силы в разрушительную. Оказалось, что ресурсы природы не безграничны, ее способность к самовосстановлению в ближайшее время будет исчерпана, и человечеству грозит глобальный кризис – социально-политический, экономический и экологический. В результате мир столкнулся с необходимостью формирования новой модели развития цивилизации, способной противостоять надвигающемуся кризису. Попыткой разрешить эту проблему стало создание новой концепции – концепции устойчивого развития.
Сегодня многие ученые характеризуют современные отношения человека и природы как антропогенный экоцид – разрушение людьми естественной среды обитания, в том числе и условий собственного существования. Так, например, по данным ЮНЕСКО, за исторический период человечество уже потеряло около 2 млрд. гектаров некогда плодородных почв, превратив их в бесплодные пустоши – а ведь это больше всей совокупной площади, используемой сегодня в мире в сельскохозяйственных целях. (1) Загрязнение Мирового океана приобрело катастрофические масштабы, а в результате выброса парниковых газов происходит постепенное изменение климата. Не менее тревожный факт – сокращение площадей тропических лесов, которые наряду с северной тайгой являются легкими планеты, поскольку они вырабатывают основную массу кислорода, необходимого для жизни на Земле. Все это приводит к необратимым изменениям среды обитания, и в конечном итоге она может оказаться непригодной для жизни современного человека и дальнейшего развития цивилизации. К изменению и разрушению естественных экосистем добавилось сильное промышленное загрязнение. Сегодня в цикле добычи, переработки сырья и получения конечной продукции на 1 кг потребленного бытового продукта приходится 25 кг отходов. (2)
При этом, несмотря на столь губительные для природы последствия деятельности человека, качество жизни сотен миллионов людей остается очень низким. Каждый пятый житель Земли получает меньше пищи, чем необходимо для нормальной жизнедеятельности. Ощущается нехватка безопасной для здоровья питьевой воды, ежегодно миллионы людей умирают от недоедания и болезней. На фоне постоянного роста численности населения Земли ее ресурсы истощаются.
Все эти экологические проблемы в определенной степени порождены отставанием экономической мысли. Вплоть до середины ХХ века ученые не придавали значения экологическим ограничениям в экономическом развитии. Природа рассматривалась как некая бесконечная кладовая, богатства которой надо лишь своевременно обнаруживать и эксплуатировать. В мире господствовал техногенный тип развития, характерными чертами которого являются быстрое истощение невоспроизводимых видов природных ресурсов (полезных ископаемых) и эксплуатация воспроизводимых (почва, леса и др.) со скоростью, которая превышает возможности их восстановления. В погоне за количественными показателями экономика не учитывала проблемы будущего, интересы последующих поколений людей.
Еще в 20 – 30-х годах ХХ столетия русский академик В.И. Вернадский пришел к выводу, что разум человека превращается в основную геологообразующую силу, и, как следствие, люди должны принять на себя ответственность за будущее развитие природы. По его словам, под влиянием научной мысли и человеческого труда биосфера переходит в новое состояние – в ноосферу. Но только лишь в 70-е годы XX века, когда резко обострились экологические проблемы, встала задача осмысления сложившейся ситуации и разработки принципиально новых концепций развития во всемирном масштабе. Поэтому переход на новую стратегию, получившую название модели устойчивого развития, стал естественной реакцией мирового сообщества, стремящегося к своему выживанию.
В 1972 году в Стокгольме состоялась Конференция ООН, результатом которой стало создание Программы ООН по окружающей среде (ЮНЕП). Впервые на столь высоком уровне прозвучала мысль, что окружающую среду и развитие цивилизации нельзя рассматривать раздельно, они неотделимы друг от друга, поскольку проблемы цивилизации напрямую связаны с экологическим неблагополучием. Проведение Конференции и создание ЮНЕП ознаменовали включение международного сообщества в решение проблем защиты окружающей среды на государственном уровне. Появились и стали развиваться такие институты, как экологическая политика и дипломатия, право окружающей среды, возникли министерства и ведомства по окружающей среде.
По инициативе Генерального секретаря ООН в 1984г. была создана Международная комиссия по окружающей среде и развитию, которую возглавила премьер-министр Норвегии Гру Харлем Брундтланд. В задачи Комиссии входила, в частности, выработка предложений долгосрочных стратегий, а также рассмотрение способов и средств, с использованием которых мировое сообщество смогло бы эффективно решать проблемы окружающей среды. Важной вехой в разработке концепции устойчивого развития стало опубликование доклада «Наше общее будущее», представленного Комиссией в 1987 г. Именно в тесте этого доклада впервые появился сам термин «устойчивое развитие».
Собственно концепция устойчивого развития общества была принята на Конференции ООН по окружающей среде и развитию, состоявшейся в июне 1992 г. в г. Рио-де-Жанейро на уровне глав государств и правительств. Сегодня эта концепция стала наиболее известной и даже модной глобальной моделью будущего мировой цивилизации. Конференция 1992 г. констатировала невозможность движения развивающихся стран по тому пути, которым пришли к своему благополучию развитые страны. Эта модель признана ведущей к катастрофе и в связи с этим провозглашена необходимость перехода мирового сообщества на рельсы устойчивого развития, обеспечивающего высокое качество жизни для людей нынешнего и будущих поколений. Принятая на Конференции Декларация насчитывает 27 пунктов – «принципов». В ней определяется центральное место людей в устойчивом развитии, т.е. его антропоцентрическая направленность, подчеркивается, что гарантом обеспечения должного качества окружающей природной среды является государство. Устанавливается необходимость взаимоувязки целей социально-экономического развития, включая борьбу с бедностью, с целями сохранения окружающей среды для нынешних и будущих поколений. В Декларации подчеркивается важная роль межгосударственного сотрудничества в области охраны окружающей среды, включая проведение политики производства и потребления, демографических процессов, достижения экономического роста, а также отмечается особая ответственность развитых стран за состояние окружающей среды. (3)
На этом саммите был принят ряд важных документов: «Декларация Рио-де-Жанейро по окружающей среде и развитию», «Рамочная конвенция ООН об изменении климата», «Конвенция ООН о биологическом разнообразии», «Повестка дня на ХХ I век (Программа 21)» и др. В документах Конференции ООН правительству каждой страны предлагалось разработать и утвердить свою национальную стратегию устойчивого развития. Концепция перехода Российской Федерации к устойчивому развитию была представлена Правительством РФ и утверждена Указом Президента РФ № 440 от 1 апреля 1996 г.
Следующий саммит ООН по устойчивому развитию, получивший название «Рио плюс десять», состоялся ровно через 10 лет в Йоханнесбурге. На этой встрече на высшем уровне подводились итоги реализации принципов концепции за прошедшие годы. Еще через 10 лет, в июне 2012 года, в Рио-де-Жанейро (Бразилия) прошла очередная Конференция ООН по устойчивому развитию “Рио плюс 20″, в которой приняли участие 135 глав государств и правительств. На Конференции было отмечено, что на подготовку форума в значительной степени оказал влияние мировой финансово-экономический кризис. По словам председателя Конференции, президента Бразилии Дилмы Русеф, «цена бездействия сегодня выше цены шагов во имя будущего». Участники саммита подвели итог 20-летней работы, а также обсудили проблемы «зелёной» экономики, устойчивого развития и искоренения бедности.
Сам термин «устойчивое развитие» был введен в широкое употребление Международной комиссией по окружающей среде и развитию (Комиссия Брундтланд) в 1987 году. «Устойчивое развитие — это такое развитие, которое удовлетворяет потребности настоящего времени, но не ставит под угрозу способность будущих поколений удовлетворять свои собственные потребности. Оно включает в себя два ключевых понятия:
– понятие потребностей, в частности потребностей, необходимых для существования беднейших слоев населения, которые должны быть предметом первостепенного решения;
- понятие ограничений, обусловленных состоянием технологии и организацией общества, накладываемых на способность окружающей среды удовлетворять нынешние и будущие потребности». (4)
В российскую информационную среду термин «устойчивое развитие» вошел в 1989 г. с переводом доклада комиссии «Наше общее будущее». В этом издании английская фраза sustainable development была переведена на русский язык как «устойчивое развитие». Однако более точно этот английский термин следовало бы передать как «непрерывно поддерживаемое развитие», что гораздо точнее соответствует его сути, поскольку слово sustainable имеет и другие значения: «поддерживаемое, самоподдерживаемое», «длительное, непрерывное», «подкрепляемое».
Определение устойчивого развития, предложенное комиссией Брундтланд, принято среди большинства исследователей как наименее спорное из всех, однако, оно скорее отражает стратегическую цель, чем указывает конкретный путь для практических действий. Неудивительно, что многие авторы предложили и продолжают предлагать свои варианты. Если к 1989 г. насчитывалось более 30 определений термина «устойчивое развитие», то сегодня их число достигает 100. (5)
Концепция устойчивого развития объединяет в себе три основных аспекта: экономический, социальный и экологический.
Экономическая составляющая подразумевает оптимальное использование ограниченных природных ресурсов и применение экологичных природо-, энерго-, и материалосберегающих технологий, в том числе добычу и переработку сырья, создание экологически приемлемой продукции, минимизацию, переработку и уничтожение отходов.
Социальная составляющая устойчивости развития направлена на сохранение стабильности существующих социальных и культурных систем и сокращение числа разрушительных конфликтов между людьми. Важным аспектом такого подхода является справедливое распределение ресурсов и возможностей между всеми членами человеческого общества, сохранение культурного капитала и многообразия. Некий гарантированный минимальный уровень жизни должен быть неотъемлемым правом любого человека. Развитием социальной составляющей концепции устойчивого развития стала идея соблюдения прав будущих поколений, поскольку природные ресурсы Земли являются общим наследием всего человечества, включая как ныне живущие, так и те поколения, которые придут нам на смену.
С экологической точки зрения, устойчивое развитие должно обеспечивать целостность и жизнеспособность биологических и физических природных систем, прежде всего тех, от которых зависит глобальная стабильность всей биосферы. Понятие природных систем и ареалов обитания можно понимать достаточно широко, включая в них созданную человеком среду – например, города. Основное внимание уделяется сохранению их способностей к изменениям и самовосстановлению. (6)
Следует отметить, что устойчивое развитие – очень непростая тема, её интерпретация в ряде случаев подвергается жёсткой критике экспертов. Прежде всего, отмечается тот факт, что на данном этапе человечество не может обойтись без невозобновляемых природных ресурсов – нефти, газа, угля, металлов… Даже для того, чтобы задействовать альтернативные источники энергии, нам необходимо использовать эти ресурсы – и прежде всего для строительства объектов энергетики.
Во-вторых, концепция устойчивого развития приходит в противоречие со стремлением людей к росту потребления и материального благополучия, в сочетании с резким экономическим неравенством – и между людьми, и между странами.
В-третьих, весьма болезненным остается аспект отношения к росту народонаселения Земли и демографической политике. Несомненно, рост населения не способствует сохранению природной среды и ресурсов, но попытка поставить под контроль его численность противоречит традиционным нормам нравственности, гуманизма, прав и свобод человека.
Таким образом, достижение устойчивого развития – процесс непростой, порой весьма болезненный, но, тем не менее, вполне реальный. Движение в этом направлении должно быть постепенным, осторожным и просчитанным. Уже сейчас в этом отношении делается немало: можно упомянуть разработку и внедрение ресурсосберегающих технологий и вторичной переработки отходов, освоение альтернативных источников энергии, попытки более справедливого распределения ресурсов и благ. В качестве примера продвижения к устойчивому развитию не на словах, а на деле можно привести опыт Стокгольма, где 83% домов получают тепло, а 50% автобусов – топливо, из источников, альтернативных углеводородам. Отдельного упоминания заслуживает и Фрайбург, «зеленая столица Германии», где активно развивается солнечная энергетика с установкой солнечных модулей на общественных и частных зданиях. (7)
Но для достижения устойчивого развития самое главное, пожалуй – это смена ценностных установок, как на личном, так и на общественном уровне. Обеспечение устойчивого развития требует не только новых технологий и инвестиций, но прежде всего социальных новаций, смены приоритетов и целей развития цивилизации, готовности отказаться от сиюминутной выгоды ради будущих поколений.
Устойчивое развитие в корпоративном секторе
В переходе к более устойчивому будущему бизнес играет важную роль через программы корпоративного устойчивого развития, то есть создание компанией долгосрочных ценностей в финансовой, социальной, экологической и этической сферах.
Зачастую термин «устойчивое развитие» бизнеса воспринимается абсолютным синонимом корпоративной социальной ответственности (КСО) (10). Изначально в понятие устойчивого развития бизнеса вкладывалось ведение деятельности с учетом экологических факторов, однако с течением времени оно стало включать в себя и социальный аспект. В последние годы ряд авторов стали расширять данное понятия до включения в него и моральных аспектов. Что в целом привело к сращиванию понятий устойчивого развития и корпоративной социальной ответственности. Последнее в процессе своего развития также претерпело изменение своего содержания от преимущественно благотворительных программ до учета социальных и экологических воздействий на среду. Тем не менее, единого определения КСО в среде исследователей не существует, и разные компании зачастую по-разному его интерпретируют.
Всемирный совет по устойчивому развитию считает, что «Корпоративная социальная ответственность – это приверженность бизнеса концепции устойчивого экономического развития в работе со своими сотрудниками, их семьями, местным населением, обществом в целом с целью улучшения качества их жизни» (9)
Ответственность, взятая на себя бизнесом, имеет большой потенциал в плане широкомасштабного содействия устойчивому развитию, такая деятельность может стать важным дополнением к реализации Программ ООН. Бизнес в процессе своей работы воздействует на энергетику и климат, водные ресурсы, биоразнообразие, сельское хозяйство и продовольствие, коррупцию, гендерное равенство и т.п. , именно поэтому его вклад в процесс устойчивого развития столь значительна.
В ходе внедрения и развития концепции устойчивого развития и КСО как ее практической формы реализации, в 2000 году по предложению Генерального секретаря Кофи Аннана был инициирован Глобальный Договор ООН (ГД ООН). Это международное объединение компаний и общественных организаций, направленное на утверждение ответственной гражданской позиции корпораций и содействие устойчивому развитию, крупнейшая в мире добровольная инициатива в области социальной ответственности бизнеса.
На сегодняшний день эта организация объединяет почти 7000 компаний из 135 стран. В 2008 году в Москве на встрече с руководителями российских компаний Генеральный Секретарь ООН Пан Ги Мун объявил о запуске сети Глобального договора ООН в России.
Но ГД ООН – не единственная организация, оказывающая влияние на процессы внедрения и развития данного явления, среди них есть и такие значимые игроки как Глобальная инициатива по отчетности (GRI), Всемирный совет предпринимателей по устойчивому развитию (ВСПУР) и поддерживаемые ООН Принципы ответственного инвестирования (ПОИ).
Не смотря на все усилия, до сих пор корпоративное устойчивое развитие является недостаточным, и здесь необходим качественный скачок. Именно с целью его достижения 15-18 июня 2012 года в Рио-де-Жанейро в рамках Конференции ООН «Рио+20» был проведен Корпоративный Форум по устойчивому развитию, призванный обеспечить основу для более активного участия частного сектора и инвесторов в обеспечении устойчивого развития и призвать правительства к принятию мер по поддержанию этих инициатив. В Рио-де-Жанейро съехались более 2700 мировых бизнес лидеров, инвесторов, представителей ООН, неправительственных организаций, научно-образовательных учреждений и органов власти, что подтверждает актуальность данного вопроса. (8)
В ходе Форума компаниями заявлено около 200 обязательств к действию в социальной, экономической и экологической областях, многие из которых заслуживает интеграции в ежедневную бизнес-практику. Более 70 компаний, правительств и международных организаций поддержали идею Зеленой промышленной платформы – инициативы по включению экологических и социальных аспектов в деятельность корпораций за счет эффективного использования энергии и сырья, инновационных методов и применения новых, экологически чистых технологий. Около 1000 руководителей компаний выразили желание сотрудничать с правительствами в определении целей и задач на пути к достижению устойчивого развития.
Корпоративная устойчивость основывается не только на поступательном и эффективном производственном процессе, приносящем необходимую прибыль и обеспечивающем расширенное воспроизводство. Для ее упрочения необходимо соединение в единую самоорганизующуюся систему экономической, экологической и социальной сфер деятельности компании. (10)
Екологічна політика в Україні очима громадськості
Спільним подарунком країні від Міністерства екології та природних ресурсів України і громадськості можна вважати “Громадську оцінку екологічної політики в Україні”, яку 29 грудня 2012 року розміщено на веб-сайті Міністерства за адресою http://www.menr.gov.ua/content/article/11791. Враховуючи, що зміст документу є доволі критичним, такий крок органу влади можна розцінювати, як прояв прагнення до діалогу і співпраці в перетворенні рекомендацій доповіді у відповідні нормативно-правові акти, у руслі євроінтеграційних устремлінь України.
Доповідь представляє громадський аналіз управлінської діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, спрямованої на узгодження природокористування з інтересами екологічної безпеки за період 2003-2011 років, та основні тенденції екополітики 2012 року. Варто зазначити, що цей документ є комплексним баченням екологічної політики центральних органів виконавчої влади в цілому і Мінприроди України зокрема. І ця обставина є вкрай важливою з огляду на регулярні зміни керівництва, штату та векторів роботи в царині екополітики, що призводить до втрати інституційної пам’яті, спадковості виконавчої влади.
За словами Голови Робочої групи з підготовки Щорічної доповіді Олени Кравченко, МБО “Екологія – Право – Людина”, м. Львів, метою такої громадської оцінки є привернення суспільної уваги і до позитивних зрушень в екополітиці, і до виявлених громадськістю суттєвих недоліків, коли управлінські дії часом йдуть врозріз з чинним законодавством, суспільними вартостями та громадською думкою, призводячи до марнування суспільних ресурсів та погіршення стану екологічної безпеки.
Для підготовки доповіді з делегованих своїми організаціями експертів у сфері екологічної політики, які мають довіру екоспільноти, 31.10.12 було створено Робочу групу екоНУО. Члени робочої групи – ключові автори та координатори громадських обговорень, працюючи на засадах самоорганізації розробили структуру документу, наповнили її робочими матеріалами і залучили всіх зацікавлених представників з екоНУО до широкого обговорення та спільного написання документу. Для цього було створено демократичну платформу з обговорення робочих матеріалів доповіді та їхнього вдосконалення. Як зазначив головний редактор документа Віктор Мельничук (ВГО “Національний екологічний центр України”, м. Київ): “За грудень 2012 року відбулися 5 регіональних обговорень, до яких долучились 220 чоловік з 200 організацій. Загалом робоча група отримала понад 600 коментарів, пропозицій, значна частина яких увійшла до тексту доповіді. Нам вдалося створити великий потужний колектив авторів з усіх куточків країни.”
Миколаїв у роботі над Громадською оцінкою екологічної політики в Україні представляла Антоніна Галкіна, голова Миколаївського клубу сприяння сталому розвитку та побудові громадянського суспільства “Спільні дії”. Пропозиції було надано до частини І. “Загальні основи екологічної політики”, розділів – “Водні ресурси”, “Земельні ресурси”, “Біологічне та ландшафтне різноманіття”, частини ІІ. “Якість державного управління природокористуванням та стан довкілля”, розділу “Транспорт”, частини ІV. “Довкілля і здоров’я”.
За словами Антоніни Галкіної “Не можна переоцінити появу Громадській оцінки екологічної політики в Україні. Цей документ є не тільки комплексною оцінкою стану справ з екологічною складовою розвитку країни, але й підтвердженням наявності українського громадянського суспільства, яке здатне об’єднати величезні накопичені інформаційні ресурси, досвід та аналітичний потенціал задля покращення стану в державі. Квінтесенцією доповіді можна вважати наступний уривок зі “Вступу”. “Законодавча база стосовно збереження довкілля погіршилася, система державного управління в екологічній сфері, особливо внаслідок адміністративної реформи 2010-2012 рр., виявилася зруйнованою. Збереження довкілля не є пріоритетним напрямком у забезпеченні національної безпеки серед інших, до прикладу, територіальної, економічної, енергетичної, тощо. В Україні і досі не розроблено Національну стратегію збалансованого розвитку, незважаючи на численні спроби. Державна політика формується без наскрізного врахування екологічної складової. Призначення на керівні посади в природоохоронних органах вже багато років здійснюється не за фаховим, а за політичним принципом. Природоохоронні заходи продовжують фінансуватися за остаточним принципом. Відсутня система належного планування цих заходів, на основі належного моніторингу стану довкілля, аналізу екологічної інформації, реальних потреб довкілля та забезпечення екологічних прав громадян.”
Справа за малим – чи знайдуться ті, хто захоче і зможе використати результати величезної праці на користь.
Щорічну доповідь НУО “Громадська оцінка національної екологічної політики” за 2011 рік (включаючи аналіз за період з 2003 року)” було здійснено на виконання важливих зобов’язань в рамках Угоди про фінансування між Україною та ЄС стосовно секторальної бюджетної підтримки впровадження стратегії державної екологічної політики. Її видання здійснено за підтримки проекту “Додаткова підтримка Міністерства екології та природних ресурсів України у впровадженні секторальної бюджетної підтримки”, який фінансується Європейським Союзом та впроваджується Консорціумом під керівництвом Ерtisa.
Презентація “Громадської оцінки екологічної політики в Україні”, 25 грудня 2012 року, Міністерство екології та природних ресурсів України
Презентація “Громадської оцінки екологічної політики в Україні”, 25 грудня 2012 року, Міністерство екології та природних ресурсів України
Контакти:
Олена Кравченко, голова РГ з підготовки ГОЕП,
виконавчий директор МБО “Екологія – Право – Людина”
email: okravchenko@epl.org/ua
Тел.: 067 – 648 – 07 – 21
Віктор Мельничук, головний редактор з підготовки ГОЕП,
член Ради ВГО “Національний екологічний центр України”
email: viktor.p.melnychuk@gmail.com
Тел.: 097-490-40-69
Антоніна Галкіна, голова МК “Спільні дії”, email:agal@mksat.net
Тел.: 099-903-05-15
За сприяння проекту технічної допомоги ЄС “Додаткова підтримка Міністерства
екології та природних ресурсів у впровадженні секторальної бюджетної підтримки”
На виконання важливих зобов’язань в рамках Угоди про фінансування між Україною та ЄС