Сяйво самотньої душі

Ведучи мову про присудження Нобелівської премії, особливо у галузі літератури, скептики часто наголошують на її політичній заангажованості, тобто розглядають здебільшого реальне життя лауреата. З цієї точки зору четверо із п’яти російських письменників отримали престижну нагороду саме через свої конфлікти із радянською владою, і першим із них був Іван Бунін, що разом з дружиною покинув уламки Російської імперії 1920 року, емігрувавши до Франції.

Як би там не було, кожного митця необхідно вивчати перш за все за художньою спадщиною, щоб зрозуміти його і його світ. Тут згадується кіплінгівське «Расспрашивайте обо мне / Лишь у моих же книг». Політика приходить і відходить, вона, зрештою, служить прикладом чи пересторогою для майбутніх поколінь, які не бояться змітати пил зі старезних фоліантів. Художнє слово талановитого автора актуальне за будь-якого часу. Митець може говорити від свого імені, а також застосовуючи різні маски. У будь-якому разі він намагається побачити життя очима інших людей. Чи не тому багатьом поколінням читачів припадають до смаку літературні шедеври різних часів і народів, з’являється бажання посидіти наодинці з книгою, щоб ніхто не заважав?

До таких літературних здобутків безумовно належить творчість Івана Буніна, людини шляхетного походження і шляхетного світовідчуття. 1933 року письменник отримав Нобелівську премію з літератури «за строгу майстерність, з якою він розвиває традиції російської класичної прози». Іван Олексійович дійсно писав багато прози і спілкувався з плеядою неперевершених сучасників, майстрів слова: слухав поради Льва Толстого, знав Володимира Короленка, дружив з Антоном Чеховим, Леонідом Андрєєвим та Максимом Горьким. Але з не меншою художницькою пристрастю він присвячував себе написанню поетичних творів, які не поступаються його прозі за майстерністю творення, витонченістю та силою впливу на читача.

Ліриці Івана Буніна було присвячено дванадцятий вечір «Нобелівського поетичного циклу» «Зоряне сяйво самотньої душі», що відбувся 20 січня у Центральній міській бібліотеці ім. М. Кропивницького. Зимовий туманний Миколаїв, заспокоєний м’якими звуками культового французького композитора Еріка Саті, почув вірші російського поета, у яких туга за втраченим, раптове осяяння світлою надією, передчуття божественної радості, споглядання навколишнього світу, відчуття тотальної занедбаності і переконання у примарності смерті. У ліриці Іван Бунін розкриває свою самотню душу, в якій зберігаються великі духовні скарби. Насамперед – бажання життя і звернення до цінного надбання минулого. І, здається, це дуже хороше поєднання.
Сем Чи Шин